УНІВЕРСАЛЬНА МОВА СПІЛКУВАННЯ

 Американські вчені з Гарвардського університету з'ясували, що універсальним засобом спілкування для всього людства можна вважати музику. Результати досліджень були опубліковані в науковому журналі Current Biology.

До своєї роботи вчені залучили 750 інтернет-користувачів з 60-ти країн світу. Піддослідним пропонували послухати музичні уривки з композицій, обраних випадковим чином. В пропоновані набори увійшли твори багатьох народів і культур.

Учасникам дослідження пропонували відповісти на питання, до якого жанру (пісні, танцю, колискової) належить та чи інша композиція, і розповісти про свої емоції. Хоча користувачі і не знали країни походження більшості мелодій, але їхній характер і жанр вони визначали досить точно.

НАША ДУМА НЕ ВМРЕ НЕ ЗАГИНЕ

Думи – це ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI-XVIII століть. При цьому козацька дума є жанром суто українського речитативного народного героїчного епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Очевидно, що думи з’являються одночасно з появою козацтва наприкінці XV – початку XVI столітть. У теперішній час збереглися лише згадки про думи XVI століття в різних письмових джерелах, але жодного повного тексту на сьогодні немає. Найдавніша згадка про думи зустрічається в хроніці польського історика С. Сарницького «Аннали» (1587 рік). В анналах Сарницького дума про братів Струсів згадується під 1506 роком, тобто майже в один час з першими літературними згадками про саме козацтво.

Саме слово «дума», починаючи з кінця XVI століття, зустрічається в творах тогочасних авторів з означенням «українська», «козацька», «запорізька». Так, у збірці польскомовного поета А. Чагровського «Treny i rzeczy rozmaite», виданій 1597 року, є вірш про українського козака під назвою «Дума українна». Проте в науковий обіг термін був введений лише у ХІХ столітті М. Максимовичем, який виділив думу в окремий фольклорний жанр. 

УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ

Жодна нація за всю історію не має такої кількості пісень, яку створив український народ. В ЮНЕСКО зібрана дивовижна фонотека народних пісень країн усього світу. У фонді України там знаходиться близько 15,5 тисяч пісень. На другому місці перебуває Італія з кількістю 6 тисяч народних пісень.

Захоплені відгуки про українські народні пісні висловлювали відомі іноземні діячі науки та культури, зокрема, німці Й. Гердер і Ф. Боденштедт, англієць В. Морфіл, француз А. Рамбо, італієць Д. Чамполі, американка Т. Робінсон (Тальві) та багато інших.

Так, наприклад, у 1845 році німецький поет Фридрих Боденштедт у народознавчій книзі «Поетична Україна» авторитетно заявив: «У жодній країні дерево народної поезії не зродило таких величавих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужньою силою пронизує його любовні пісні... Справді, народ, що міг співати такі пісні і любуватися ними, не міг стояти на низькому ступені освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді своєю формою до поезії найбільш освічених народів Західної Європи...».

ДУША КАРПАТ - ТРЕМБІТА

Старовинний український духовий музичний інструмент трембіта має цікаву історію.

Вона являє собою своєрідну конусоподібну дерев’яну трубу без клапанів та вентилів, довжиною до 3 м (трапляються унікальні екземпляри удовжки аж 8 м!) і діаметром 30 мм, що збільшується у розтрубі. Як найдовший у світі духовий музичний інструмент трембіта занесена до Книги рекордів Гіннеса. Висота звука в трембіті залежить від сили вдування повітря. Вона має натуральний звукоряд, а діапазон її сягає до трьох октав. Сигнал трембіти чути на відстані понад 10 км.

Здавна трембіти використовували різні етнічні групи Карпат: гуцули, бойки, лемки, буковинці. Та найбільшого поширення трембіта набула саме на Гуцульщині.

Колись усе життя гуцулів минало під звуки трембіти. Вона була сигнальним інструментом та єдиним засобом зв’язку чабана з селом. Трембіта сповіщала про вихід овець на полонину, відхід на той світ чи народження в сім'ї дитини. Звуками трембіти сповіщали про початок та закінчення робочого дня. Нею запрошували на весілля, з нею колядували тощо.

ДЕ ГРАЛИ НА ВОЛИНКАХ?

  Невірно, начебто на волинках грають тільки у Шотландії. Як це не дивно, деякі форми волинок знайдені в Іспанії, Італії, Франції, на Балканах і навіть у Скандинавії. Подібний же інструмент був відомий і в Давньому Римі. Тож «волинити» полюбляли не одні лише шотландці.
     В Україні подібний інструмент отримав назви «дуда», «коза», «міх». Такі назви пояснюються тим, що з виробленої шкіри кози, вівці або теляти робився суцільний міх, який слугує резервуаром для повітря. У один з отворів міху вставляють трубку, через яку музикант вдмухує повітря. Друга трубка - ігрова. У ній, крім пищиків, є шість отворів для зміни висоти звуку. А третя трубка з басовим пищиком забезпечує постійний звук. Наповнивши мішок повітрям, музикант натискає на нього ліктем і посилає повітря в ігрову трубку, чим викликає верескливе звучання пищиків. У цей момент музикант може заспівати один куплет пісні, супроводжуючи спів власною грою на дуді. Свого часу цей інструмент входив до складу оркестру Війська Запорізького, а сьогодні звучить переважно в західноукраїнських областях.

ЗВІДКИ ПРИЙШЛА БАНДУРА?

 А ось такий стародавній український щипковий інструмент, як бандура - не споконвіку український, так само як і його назва. Своє походження він веде з Давньої Греції. У греків було слово πανδουρα, що означало музичний інструмент, який сьогодні називається «цитра». Майже без змін це слово перейшло у латинську і італійську мови. Італійці принесли це слово до Польщі, де воно перетворилося в «бандуру». Від поляків це слово потрапило й в Україну.     

    Бандуру часто плутають з кобзою. Кобза існувала в Україні ще у XV-XVI століттях і належала до типу лютневих інструментів, що побутували на Заході. В літературних джерелах цей лютнеподібний інструмент звався бандурою «на латинський кшталт». Згодом лютноподібна кобза вийшла з ужитку, і на зміну їй прийшов більш удосконалений гібрид барокової лютні з кобзою - торбан та так звана «старосвітська» бандура. Великого поширення кобза набула серед українського козацтва. На ній грали мандрівні козаки, які виконували народні пісні різних жанрів - історичні, ліричні, побутові, думи, псальми тощо. Частіше всього на кобзі грали професійні музиканти, яких народ і називав кобзарями. Трохи згодом кобзарями стали називати й музик, що грали на бандурі. 

«КІМВАЛ ЗВУЧАЩИЙ»

  

   В Україні набули поширення також цимбали. Cлово «цимбали» походить від грецького κύμβαλον. Щоправда, спершу воно означало не струнний інструмент, а ударний у вигляді двох мідних тарілок. Існувало це слово і в давньоруській мові у формі «кѵмвалъ», «кѵмвалы». «Кѵмвалы пѣсньныими въстроубимъ» («Новгородська тріодь» 1226 року). Форма «цымбалы» вперше зафіксована у XVII столітті, коли при дворі московського царя з’явився інструмент, який вже нагадував сучасний український. 

  Ось що пише відомий російський історик І. Є. Забєлін: «В XVII ст., с первых же лет царствования Михаила Федоровича, органы и цымбалы составляли уже необходимую принадлежность дворцовой Потешной палаты, при которой находились и постоянные игрецы на этих инструментах, цымбальники и органные мастера. Под именем цымбал должно разуметь, по всему вероятию, старинный немецкий народный инструмент (гакебрет), грубое подражание фортепианам, в роде русских гуслей, с металлическими струнами, на котором играли, ударяя по струнам двумя деревянными молоточками, обтянутыми сукном». До речі у переносному значенні це слово й досі використовується у сучасній російській мові. Ось, наприклад, як перекладається на російську мову фраза з Першого послання до коринтян апостола Павла: «Если я говорю языками человеческими и ангельскими, а любви не имею, то я – медь звенящая или кимвал звучащий».