НАША ДУМА НЕ ВМРЕ НЕ ЗАГИНЕ

Думи – це ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI-XVIII століть. При цьому козацька дума є жанром суто українського речитативного народного героїчного епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Очевидно, що думи з’являються одночасно з появою козацтва наприкінці XV – початку XVI столітть. У теперішній час збереглися лише згадки про думи XVI століття в різних письмових джерелах, але жодного повного тексту на сьогодні немає. Найдавніша згадка про думи зустрічається в хроніці польського історика С. Сарницького «Аннали» (1587 рік). В анналах Сарницького дума про братів Струсів згадується під 1506 роком, тобто майже в один час з першими літературними згадками про саме козацтво.

Саме слово «дума», починаючи з кінця XVI століття, зустрічається в творах тогочасних авторів з означенням «українська», «козацька», «запорізька». Так, у збірці польскомовного поета А. Чагровського «Treny i rzeczy rozmaite», виданій 1597 року, є вірш про українського козака під назвою «Дума українна». Проте в науковий обіг термін був введений лише у ХІХ столітті М. Максимовичем, який виділив думу в окремий фольклорний жанр. 

Перший відомий запис знаменитої думи про козака Голоту датується 10 січня 1684 року. В рукописній збірці Кондрацького кінця XVII століття, віднайденій в архіві Ягеллонського університету в Кракові, зафіксовано чотири зразки дум з Волині. Цей збірник був виявлений і опублікований академіком М. Возняком у 1927 році.

Та коли ж з’явилася перша збірка українських дум? Десь між 1804-1808 роками український історик і етнограф В. Ломиковський записав 13 дум і 3 пісні від невідомого кобзаря, але, на жаль, вони не були опубліковані. Зберіглася рукописна збірка цих дум «Повести малороссийские числом 16. Списаны из уст слепца Ивана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале 19 века». Цей збірник був відомий записувачам і дослідникам фольклору, бо поширювався в багатьох рукописних варіантах, але вперше його опублікував П. Житецький лише 1892 року в журналі «Киевская старина», а у 1893 році видав окремою книжкою.

У 1814 році збиранням дум на Полтавщині займався етнограф і публіцист князь М. Цертелєв. Він видав свої записи в Петербурзі окремою книжечкою під заголовком «Опыт собрания старинных малороссийских песен» у 1819 році, куди увійшло 9 дум і 1 пісня. Це була перша публікація українських дум. Дослідник ставив українську думу вище найталановитіших романів і поем, оскільки, як він відзначив, ці пісні демонструють «геній і дух народу». У передмові до збірки він писав: «В этих песнях видно поэтический гений украинского народа, дух его, обычаи ... и наконец, та чистая моральность, которой всегда отличались малороссияне и которую тщательно сохраняют до этого времени, как единое наследие предков своих, уцелевшее от жадных народов, их окружавших».

Потім думи з’являються у збірках М. Максимовича, І. Срезневського, П. Лукашевича, А. Метлинського, М. Костомарова, В. Антоновича та ін.

У 1856 році М. Маркевич видав у Києві збірник «Южно-руські пісні з голосами», де була вміщена дума «Проводи козака» і музичний супровід до неї. Це вважається першою публікацією мелодії дум.

У 1870-90-х роках було записано низку нових варіантів дум. Найґрунтовнішим на той час було видання «Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (1874-1875), де упорядники вмістили майже всі відомі думи з коментарями історичних реалій. У 1897 році у Чернігові вийшов збірник «Думи кобзарські» Б. Грінченка.

Цікавим є проект, пов'язаний з іменами Лесі Українки, яка у 1908 році на власні кошти зорганізувала експедицію для записування дум на фонографі, та Ф. Колесси, який здійснив цей задум на Полтавщині. Результатом їхньої спільної праці стало двотомне видання текстів дум з мелодіями «Мелодії українських народних дум», яке вийшло у Львові в 1910 і 1913 роках.

Найґрунтовніше наукове видання дум у ХХ столітті здійснила Катерина Грушевська, до якого ввійшли «усі відомі записи дум, розкидані у старих виданнях, доповнені також ще недрукованими записами», що вийшло у 2-х томах 1927 і 1931 року у Харкові. Але, на жаль, воно було вилучене з бібліотек, а дослідниця репресована.

Згодом, у 30-х роках минулого століття радянською владою були знищені й останні виконавці українських дум – кобзарі та лірники.

         Та думи не стали реліктом старовини, вони і сьогодні продовжують активне життя, як неперевершені мистецькі витвори народу, виховуючи в українців патріотичні почуття та формуючи у них високі естетичні смаки.